Тема. Микола Куліш. Зв'язок із театром Л. Курбаса.
(01.12.2021р.)
Микола Гурович Куліш - Біографія
(18 грудня 1892 — 3 листопада 1937)
Всі публікації стосовно письменника: Микола Куліш
Іван Тобілевич створив класичну драму народного театру, Леся Українка — класичну європеїзовану українську драму. Микола Куліш був творцем модерної драми українського революційного відродження. Три з чотирьох шедеврів Куліша — "Народній Малахій" (1928), "Мина Мазайло" (1929), "Маклена Граса" (1933) — послужили драматургічним матеріалом для вершинних режисерських творів Леся Курбаса і його театру "Березіль", що вивели український театр на рівень ліпших сучасних театрів світу. Четверта неперевершена драма Куліша "Патетична соната" (1930) з величезною втратою для Курбаса, "Березоля" і всього українського театру була заборонена. Чого не можна на Україні — те дозволено в Росії: відомий керівник Московського Камерного театру Таїров ставив у російському перекладі "Патетичну сонату" в Москві, де вона йшла з аншлагами від 19 грудня 1931 по 24 березня 1932 і здобула Кулішові від фахової критики славу найбільшого в СРСР драматурга. За десять років драматургічної праці Куліш написав 14 п'єс — всі вони були по черзі заборонені; з 1956 — 57 року з них "реабілітовано" в СРСР дві очаківські п'єси Куліша — "97" (1924) і "Комуна в степах" (1925). Біля половини всіх п'єс Куліша вважається поки що загубленими.
Микола Куліш належить до "командної" верхівки мистців Розстріляного Відродження — поруч із Тичиною, Хвильовим, Рильським, Довженком і Курбасом. Їх одноліток — він дебютував дещо пізніше, разом із молодшою на 10 — 15 років групою нових могутніх талантів, на чолі з Бажаном і Яновським. Тому, як і ті молодші, мав дуже короткі терміни для творчого самовияву: це роки 1926 — 33, коли настала друга і остання — критична фаза відродження. Вже в перші роки цієї другої фази були подавлені неокласики, Вапліте, Марс, Академія Наук, а потім почався і геноцид над українським населенням. Щоб у цей час дати театральні шедеври, повносилі духом і протестом молодого відродження, Куліш і його театральний учитель і побратим Курбас мусили були йти в останні контратаки на вірну смерть, яка й спіткала їх на північній російській каторзі.
Микола Куліш був франківський "цілий чоловік". Характер його творів і характер його особистості, життя і долі неподільні. Він родився 6 грудня 1892 в селі Чаплине Дніпровського повіту (центр Олешки) на Херсонщині. Суворі іспити степового дитинства — найми з восьми років, злидні селянської родини (батько Гурій — наймитував), рання смерть спрацьованої матері, життя в сирітському будинку — не перешкодили упертому і виключно здібному й охочому до науки хлопцеві закінчити сільську школу в Чаплиному (1901 — 1905) і вищу початкову школу (1905 — 1909) та приватну гімназію (1909 — 1913) в Олешках. Від 1905 до 1922 Олешки над низовим Дніпром були його рідним містом, давши йому добре знання українського провінційного міщанства. Він з дитинства не проминав ні одної шкільної бібліотеки чи іншої нагоди прочитати книжку і вже в 14 років залюбки розмовляв із дорослими на теми світової літератури (Мольєр, Шекспір, Достоєвський...), а своїми сатиричними віршами і редагуванням учнівських журналів та аматорськими виставами звернув увагу вчителів на свою мистецьку обдарованість. 1914 року, маючи добру класичну середню освіту, Куліш вступає на історико-філологічний факультет Одеського університету.
Перша світова війна перевернула його далекосяжні освітні плани, і він, закінчивши школу, два роки (від осени 1915 до осени 1917) воює на проти німецьких фронтах коло Вільно, на Волині, в Галичині. Куліш був лицар і в любові, і у війні. Мобілізований в Одесі до війська, він, ризикуючи карою за дезертирство, вирвався до Олешок попрощатися і заручитися із своєю дівчиною Антоніною, зумів, будучи вже на західному фронті, одружитися з нею і мав до кінця війни дочку Олю і сина Володимира. Це анітрохи не перешкодило йому бути першорядним вояком. Працюючи в штабі, Куліш, мавши рангу штабс-капітана, добровільно пішов у бої на передову позицію, був двічі ранений (одного разу гарматним вибухом його викинуло на передок гармати). У вільні години писав сатиричні вірші, а також одноактові п'єски для солдатського драмгуртка. Був він улюбленцем свого полку, який на початку революції 1917 вибрав його депутатом на військовий з'їзд Західного фронту, що тривав у Луцькому цілий місяць.
Мина Мазайло
ТЛ: сатирична комедія
Сатирична комедія - твір, у якому за допомогою спеціальних сатиричних засобів різко висміюються суттєві суспільні вади, зображуються смішні (комічні) події й персонажі.
Театр " Березіль" Лесь Курбас
Лесь Курбас (повністю — Олександр-Зенон Степанович Курбас; * 25 лютого 1887, Самбір — † 3 листопада 1937, Сандармох) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист Республіки (1925)
Народився у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту.
Степан Курбас
Ванда Яновичеві
Лесь і Нестор Курбас
Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Надніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському.
Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів.
Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.
Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.
Режисерська лабораторія театру «Березіль», 1925 р. Сидять (зліва направо): Я.Бортник, В.Василько, Борис Тягно, З.Пігулович, Л.Курбас, Ф.Лопатинський, Ю.Лішанський. Стоять: П
Лесь Ку́рбас (повністю — Олександр-Зенон Степанович Курбас; * 25 лютого 1887, Самбір — † 3 листопада 1937, Сандармох) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист Республіки (1925)
Народився у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту.
Степан Курбас
Ванда Яновичева
Лесь і Нестор Курбас
Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Надніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському.
Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів.
Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.
Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.
Режисерська лабораторія театру «Березіль», 1925 р. Сидять (зліва направо): Я.Бортник, В.Василько, Борис Тягно, З.Пігулович, Л.Курбас, Ф.Лопатинський, Ю.Лішанський. Стоять: Павло Береза-Кудрицький, І.Крига, А.Ірій.
Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892—1937) і художником Вадимом Меллером (1884—1962).
Микола Куліш
Вадим Меллер
П'єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності. Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.
Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у Соломона Михайловича Михоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки.
1937 року після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано. 21 грудня 1991 р. Кабінет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 р. «Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УСРР».
1989 року на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка було встановлено меморіальну дошку в пам'ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена» театру знову отримала назву «Березіль».
Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892—1937) і художником Вадимом Меллером (1884—1962).
Микола Куліш
Вадим Меллер
П'єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності. Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.
Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у Соломона Михайловича Михоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки.
1937 року після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано. 21 грудня 1991 р. Кабінет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 р. «Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УСРР».
1989 року на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка було встановлено меморіальну дошку в пам'ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена» театру знову отримала назву «Березіль».
Тема. Богдан-Ігор Антонич.
Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року в селі Новиця Горлицького повіту на Лемківщині. Його батько — греко-католицький священик Василь Кіт, що змінив прізвище незадовго перед народженням єдиного сина. Дитячі роки Антонича припали на час Першої світової війни, коли його батьки були змушені 1914 року переселитися до Відня, а 1919 року — на Пряшівщину, до Чехословаччини. Із середини 1920-х років жили в с. Бортятин (Львівська обл).
Хлопець спочатку навчався вдома, а з 1920 року — у гімназії, яку він закінчив 1928 року. Після закінчення гімназії Богдан-Ігор вступив на гуманітарний факультет Львівського університету за спеціальністю «Польська філологія» (1928-1933 рр.). Паралельно із загальними філологічними студіями і поетичною творчістю Антонич багато уваги приділяв оволодінню українською літературною мовою.
Уперше прилюдно з читанням власних творів Антонич виступив 20-річним юнаком 1929 року, як член товариства студентів-україністів, у «Живій літературній газеті».
Після закінчення університету Б.-І. Антонич здобув ступінь магістра філософії та магістра польської філології. На державну службу Б.-І. Антонич не влаштувався, а почав співпрацювати із львівськими українськими журналами, збірниками, виступав з поезіями і статтями на літературні та мистецькі теми.
Поет друкував свої твори у журналах різних політичних спрямувань («Вогні», «Дзвони», «Вісник», «Назустріч», «Наша культура», «Ми» тощо). Не бажаючи обмежувати свою поетичну творчість якоюсь певною ідеологією, Б.-І. Антонич з 1934 року припинив публікуватися у «Віснику», що його редагував Д. Донцов, та релігійному часописі «Дзвони», віддаючи перевагу позапартійному часописові «Назустріч».
Якийсь час він редагував молодіжний часопис «Дажбог».
Перша збірка поезій Б.-І. Антонича «Привітання життя» вийшла 1931 р., коли авторові було 22 роки.
Згодом з’явилися ще дві: «Три перстені» (1934 р.) та «Книга Лева» (1936 р.). Уже після смерті поета побачили світ «Зелена Євангелія» (1938 р.) та незакінчена збірка «Ротації» (1938 р)
Б.-І. Антонич добре грав на скрипці, компонував музику, малював. У приватному житті він був малоговірким задумливим самітником, так і не встиг одружитися.
Помер Антонич 6 липня 1937 на двадцять восьмому році життя. Після перенесеного апендициту та наступного запалення легенів перевтомлене довгою і високою гарячкою серце не витримало. Похований у Львові
Джерело: https://dovidka.biz.ua/bogdan-igor-antonich-biografiya-skorocheno
ТЛ: міфологізм, асоціативність
Міфологізм — спосіб поетичної реалізації міфу у творах оригінальної літератури. Значення міфу в літературному творі не тотожне його семантиці в першозразку й залежить від культури епохи, задуму письменника, жанру твору.
Асоціативність — певна суміжність, можливо навіть паралельність існуючих у цій суміжності явищ і предметів, здатних утворити зв’язок між собою. У своїй генетичній основі зародження художній образ утворюється саме за законом асоціативності. Певний асоціативний ряд утворює цілісну систему знаків, здатних нести в собі узагальнюючі властивості, відновлення в пам’яті образу за законом асоціативної суміжності, уподібнення, контрасту.Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/teoriya-literaturi/2717-asotsiativnist-v-literaturi Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua
РІЗДВО Антонич
Народився Бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.
Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх.
Антонич “Різдво” аналіз
Автор – Богдан-Ігор Антонич
Рік створення: 1934.
Джерелом написання поезії “Різдво” є біблійна легенда про народження Христа.
Збірка: «Три перстені».
Літературний рід: лірика.
Жанр: ліричний вірш.
Вид лірики: філософська.
Напрям: модернізм
Течія: авангардизм, символізм, міфіологізм
Тема: факт народження Христа.
Ідея: переосмислення факту народження Христа як події, що відбувається в кожному селі й містечку; уславлення народження життя й радості.
Провідний мотив: возвеличення таїнства різдвяного вечора. У поезії “Різдво” переплетені мотиви християнські та язичницькі.
Віршовий розмір: хорей.
Римування: перехресне (абаб).
“Різдво” художні засоби
Епітети: місяць круглий, снігова завія, золотий горіх;
Метафори: прийшли лемки і принесли місяць; народився Бог на санях; ніч крутиться довкола стріх; у долоні у Марії місяць – золотий горіх.
“Різдво” образи-символи
Образи:
людей: лемки у крисанях; Марія;
міфологічних істот (умовно): бог;
природи: ніч у сніговій завії, місяць — золотий горіх;
предметів і явищ: народження; сани; містечко; крисані (круглі капелюхи); стріхи; долоні.
Символічні образи:
сани (український символ-аналог ясел, де народився Христос);
лемки (символ-аналог волхвів);
золотий горіх (символ-аналог дитинчати Христа, нового життя);
місяць (символ батьківщини).
Лемки приносять у дарунок новонародженому “місяць круглий“. Цей дар символізує – хліб.
Автор «Трьох перстенів» — національно орієнтований митець, про що свідчить, наприклад, такий його запис: «Проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з-над Парижа, Рима, Варшави чи Москви… Вірю в землю батьківську і в її Поезію».
Композиція: складається із двох чотиривіршів, у яких у символічній формі розказано про волхвів, які принесли дарунки новонародженому Христу, і Марію, яка тримає на долонях (притуляє до лона) сина («золотий горіх»).
Біблійну легенду про народження Христа Б.-І. Антонич розкрив по-своєму. Син Божий має людську подобу, то чому б йому не народитися «в лемківськім містечку Дуклі»? А замість пастухів прийдуть лемки й принесуть у дарунок «місяць круглий», котрий буде у Матері Марії, як золотий горіх. І це не треба розуміти, як святотатство, це відчуття близькості своєї до Сина Божого, єдності з тим, хто взяв на себе гріхи людства й постраждав за нього.
Літературознавці про твір. Б.-І. Антонич не вдавався до «оязичнення християнства» чи — навпаки. Він уміло взаємодоповнював дві однаково рідні українцям релігійні системи. Як-от у вірші «Різдво», де християнське таїнство народження Спасителя тонко помережане язичницькими мотивами. Саме воно відбувається в українському, лемківському середовищі. І навіть волфи уподібнюються до лемків: «Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий», тобто хліб. Образ місяця, що проймає увесь твір, — теж праукраїнський, язичницький символ Різдва, народження нового світу.
До речі, язичницький місячний знак—«золотий горіх» опинився в долоні Матері Божої, втаємниченої у долю її небуденного Сина. Вона знає його трагічне майбутнє, але нічого вдіяти не може, покладаючись у всьому на Господнє провидіння.
Отже, залучаючи творчу фантазію, уяву, автор щільно переплітає християнську й українську традиції, робить інтимним переживання віри.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/rizdvo-antonich-analiz
Аналіз вірша “Коляда” Антонича (паспорт)
Автор – Богдан-Ігор Антонич.
Збірка – Три перстені
Рік написання -1934 р.
Літературний рід: лірика.
Жанр: ліричний вірш.
Вид лірики: філософська.
Тема: зображення свята народження Христа.
Ідея: переосмислення факту народження Христа як події, що відбувається в кожному селі й містечку; уславлення народження життя й радості.
Основна думка: поет визначає народження Ісуса Христа як найвеличнішу подію людства. Його появу на світ святкують в кожному селі й містечку, тому й «тешуть сани». Провісником щасливого життя є «веснянії сни», що бачить Боже Дитя. Проте його Мати, Ясна Пані, в якої «очі наче у сарни» (тобто перелякані, повні сліз), плаче і сумує, бо знає, що її Сина очікує нелегка доля. Поєднання людської радості і материного горя створює особливий ефект, що передається читачу – радість від причетності до світлої події і розуміння відповідальності за своє існування, за яке Ісус поклав своє життя.
Римування: перехресне.
Художні засоби:
епітети: сніжиста путь, веснянії сни, синь незнану,
повтор – тешуть теслі,
порівняння – очі наче у сарни.
метафора – тешуть теслі з срібла сани, стелиться путь, ходить сонце у крисані, снігом стелиться життя
Алюзії: Дитя боже – Ісус Христос, Ясна Пані – Марія, Матір Божа.
Вірш надзвичайно музикальний: ритмомелодику творять легка рима, звуковий малюнок, що посилює емоційність, вибудовується алітерація із свистячих приголосних: «Тешуть теслі з срібла сани, / сняться веснянії сни. / На тих санях Ясна Пані, / очі наче у сарни».
Образи:
людей: теслі; ясна Пані – Марія;
міфологічних істот (умовно): слов’янськеє дитя;
природи: сніжиста путь, ходить сонце у крисані;
предметів і явищ: народження; сани;; крисані (круглі капелюхи).
Символічні образи: кожен образ у поезії є своєрідним символом: сани (український символ-аналог ясел, де народився Христос); сонце.
Вірш “Коляда” Антонич
Тешуть теслі з срібла сани,
стелиться сніжиста путь.
На тих санях в синь незнану
Дитя Боже повезуть.
Тешуть теслі з срібла сани,
сняться веснянії сни.
На тих санях Ясна Пані,
очі наче у сарни.
Ходить сонце у крисані,
спить слов’янськеє Дитя,
Їдуть сани, плаче Пані,
снігом стелиться життя.
