ТЕМА .Перекладна література. Біблія.
Домашнє завдання (24.09.2020) :
1.Опрацювати ст.37-38
2.ТЛ.:притча(записати визначення в зошит)
Домашнє завдання (29.09.2020):
1.Прочитати притчу про блудного сина (39-40)
2.Законспектувати в зошит.
ТЕМА. Контрольна робота. Родинно-побутові пісні. Українські народні балади. Біблія (тестування).
(01.10.2020)
Григорій Сковорода. Життя і творчість філософа.
Григо́рій Са́вич Сковорода́ (22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — український філософ-містик, богослов, поет, педагог, можливо, і композитор літургійної музики. Мав значний вплив на сучасників і подальші покоління своїми байками, піснями, філософськими творами, а також способом життя, через що його називали «Сократом».
Навчався в Києво-Могилянській академії (вищої освіти не здобув). Філософські погляди Сковороди присвячені головним чином етиці. Власної філософської системи не створив. Не був лояльним до церковної та світської ієрархії, відкидав будь-який примус, не любив церковних ритуалів, віддаючи перевагу особистій духовній свободі. Від 1769 року вів життя самітника й мандрівного філософа; мандрував переважно по Слобожанщині. Тоді ж почав писати філософські діалоги й трактати, в яких біблійна проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Головним сенсом людського існування вважав самопізнання.
Григорій Сковорода писав свої твори різновидами староукраїнської літературної мови: художні та філософські твори слов'яноруською (слов'яноукраїнською), поезії та байки — книжною українською (у ній менше церковнослов'янських елементів). Частину листування Сковорода вів також латинською мовою.[2][⇨]
За життя не надрукував жодного твору.
особливості романтизму. Поети-романтики (Є. Гребінка, М.
Костомаров, П. Гулак-Артемовський, М. Шашкевич...)
(12.01.2021)
Домашнє завдання:(12.01.2021)
1. Прочитати і опрацювати матеріал за підручником
(ст.134-139)
2.Законспектувати в зошиті визначення з теорії літератури
3.Записати у зошиті основні ознаки романтизму
4.Дати відповіді на запитання на ст.139 (письмово)
Тема. Петро Гулак-Артемовський. Балада "Рибалка". Вічна
тема кохання. Засоби романтичного зображення. Фольклор-
на основа твору.(14.01.2021)
Домашнє завдання:
Чому Гоголь не публікував твори українською мовою?
1828 року юний Микола Гоголь приїхав до Санкт-Петербурга, столиці Росії, з виразним наміром зробити кар’єру. Згодом він там видав три книжки оповідань і повістей, дія яких відбувається в Україні, але написані вони російською мовою, хоча й специфічно гоголівською, яка рясніла українськими словами та виразами.
Це два томи «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» (1831 та 1832) та «Миргород» (1835). Ці книжки мали карколомний успіх і досі вважаються класикою російської, а повість «Тарас Бульба» – також і світової літератури (Ернест Хемінгуей назвав її «однією з десяти найбільших книжок усіх часів»).
Що ж спонукало Гоголя відмовитися від використання у творчості рідної, української мови, та все-таки писати про Україну?
Гоголь виховувався у родині українських шляхтичів. Виховувався за обставин дуже складної мовної ситуації в Україні, яка вже досить давно була повністю політично інтегрована до російської імперії і де після невдалого повстання 1709 року (тобто за сто років до народження Гоголя) проти Росії під проводом гетьмана Івана Мазепи придушувалися будь-які прояви незалежного українського культурного життя.
Незважаючи на це, як це твердив у своїй статті 1924 року російський критик Василь Ґіппіус, у сім’ї Гоголя все ще спілкувалися українською мовою. Його батько Василь писав українські п’єси, а мати, як зауважує український вчений Володимир Звиняцьковський, «так ніколи й не опанувала чужої московської мови».
Сам Гоголь вважав українську мову рідною, і докази цього знаходимо у його листуванні з українським приятелем, ректором київського університету Михайлом Максимовичем. У листі від 20 квітня 1834 року Гоголь аналізує функціонування деяких слів, ужитих Максимовичем у російській та українській мовах. Другу з них Гоголь називає «нашою мовою».
Коли Гоголь народився 1809 року, українська розмовна мова вже мала низький статус у частині України, що входила до російської імперії. Багато українських аристократів, що сприйняли російський контроль, вважали українську мову лише мовою простолюдів. Тож якщо людина піднімалася на вищі соціальні щаблі, вона, як правило, припиняла вживати українську. Російська стала письмовою мовою в Україні після указу Петра I 1720 року, згідно з яким усі книжки, що видавалися в Україні, мали виходити російською мовою.
Низький статус розмовної мови означав, що найпершими творами, у яких вона вживалася, були бурлеск і комедії, тобто сценічні постановки для народу, в яких українська мова була прийнятною. Росіяни ж не сприймали літературу українською, бо вважали українську мовою неосвічених росіян, які просто походять зі специфічного регіону Росії.
Іншими словами, комедії, написані українською, росіянами не сприймалися як окрема література, але як якісь периферійні твори російської літератури. Так сприймали, зокрема, «Енеїду» Івана Котляревського, що її перший том вийшов українською мовою у столиці Росії Санкт-Петербургу 1798 року, тобто лише за 11 років до народження Гоголя.
До тодішнього сприйняття українських творів росіянами негативу додавало ще й те, що у той час ще не існувало українського правопису. Тож такі автори, як Іван Котляревський, Семен Гулак-Артемовський, батько Гоголя Василь та сам Микола Гоголь, коли писали українською, вдавалися до російського правопису, тобто просто записували українські слова російськими літерами. Таке написання було ще одним чинником, що через нього росіяни сприймали твори української літератури як щось написане діалектною формою російської мови, а не окремою мовою.
Коли Гоголь народився, багато освічених людей в Україні були двомовними. Ґіппіус пояснював, що рідна українська мова була мовою домашнього вжитку, а також мовою простонародних персонажів комедій, тоді як усе більш-менш серйозне: листи, щоденники й ліричні вірші – писалися російською. Відомо, що батько Гоголя писав п’єси українською, а вірші – російською.
Український учений Сергій Шелухин у написаній 1909 року статті «Гоголь та малоросійське суспільство» зазначав: «Навіть найбільш «українофільські» автори у час Гоголя і пізніше використовували обидві мови». Як приклади Шелухин наводить Миколу Костомарова, Данила Мордовцева, Григорія Квітку і Тараса Шевченка.
До цього списку можна додати й таких письменників, як Марко Вовчок, Євген Гребінка та Панько Куліш, що вважаються класиками української літератури. Наприклад, Куліш – автор історичного роману та віршів українською мовою, що був першим біографом Гоголя, – цю біографію написав російською. Сам Тарас Шевченко вдавався до російської для написання оповідань, листів і навіть щоденника.
Звідси можна зробити висновок, що коли Гоголь формувався як людина перед початком літературної кар’єри, українську мову не можна було використовувати для написання «серйозної» літератури. А стилем російської літератури у той час було часте вживання слів і висловів церковнослов’янського походження.
Це був дуже високопарний стиль, тож розмовна мова начебто автоматично його знижувала. Тому у випадку Гоголя це означало, що тоді як українська мова поставила б його на периферію російської літератури того часу, російська була мовою, якою треба було писати, якщо він хотів досягти визнання як письменник.
Слід також відзначити, що Гоголь, як і інші українські інтелектуали, таки писав українською перед тим, як поїхав до Росії. Коли він усе ще вчився у ліцеї в Ніжині, що на Чернігівщині, він написав українську епіграму на одного з учителів. Його однокласник Пащенко згадував, що у ліцеї вони грали українську п’єсу, яку тоді ж таки написав Гоголь. А американський критик Джудіт Корнблатт вважає, що Гоголь був автором більш ніж одної п’єси українською мовою. На жаль, ці п’єси до нас не дійшли.
Вірш Шевченка, написаний в останні місяці 1839 р. в Петербурзі під враженням від надрукованого в журналі «Отечественные записки» (1839, № 10) нарису Г. Квітки-Основ’яненка «Головатий (Нарис для історії Малоросії)»[1], який справив на Тараса Шевченка надзвичайно глибоке враження, він зацікавився постаттю кошового отамана полковника Антона Головатого, мав намір намалювати його портрет, навіть зробив ескіз. Зберігся неповний автограф, за яким вірш друкувався в «Кобзарі» 1860. Частина цього автографа – рядки 16-64 – зберігаються в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України. Вперше надруковано в «Кобзарі» 1840 р. У книжці «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки»(СПб, 1844) вірш має назву «До українського писаки», у «Кобзарі» 1860 – назву першодруку. В усіх прижиттєвих публікаціях є цензурні купюри (рядки 25-4, 61-62. 68-69), що відновлюються в сучасних виданнях за рукописними вставками в примірнику «Кобзаря» 1860 р. Ф. Лазаревського (зберігається в Інституті літератури імені Шевченка НАН України). У рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» Шевченко виправив рядок 49 першодруку «Наш завзятий Головатий» на «Наша дума, наша пісня» (в автографі виправлено рукою Д. Каменецького), Це виправлення порадив зробити П. Куліш у листі до Шевченка 25. 07.1846, пославшись на те, що А. Головатий – маловідома історична постать.
Ідейно-художній зміст[ред. | ред. код]
Вірш адресовано Г. Квітці-Основ’яненку, з яким Шевченко тоді почав листуватися. Твір засвідчує велику повагу автора до письменника, до його внеску в розвиток української культури. Вірш належить до жанру поетичного послання, однак має ширший зміст. Це передусім роздум про історичну долю України, Водночас тут помітна властива ранньому Шевченкові певна романтична ідеалізація історичного минулого. У вірші розробляється мотив самотності, характерний для раннього Шевченка, виразно виявляються риси громадянської музи поета. Урядові кола ще за життя Шевченка відчули ворожу царизмові політичну тенденцію твору.
Немає коментарів:
Дописати коментар